«Tomb Raider» і Я (частина перша)

До гри Tomb Raider у мене особливо теплі почуття. Це перша «справжня тривимірна» гра в яку мені пощастило зіграти. Як зараз пам’ятаю той похмурий день, коли рятуючись від чергового нападу дощу, увійшов в один з ігрових «салонів» присутніх у той час майже на кожному розі мого містечка.

У напівпідвальному приміщенні, де раніше «до перебудови», розташовувалася дитяча кімната міліції стояло кілька столів з квадратними трунами телевізорів (чомусь мені тепер здається що це були наші старенькі «Електрони») а біля них сіренькі перші PlayStation. Це зараз ми поблажливо хмикаємо — а що таке «PlayStation I». А тоді, кількість цих PlayStation у місті вимірювалося буквально кількома десятками, причому більшість з них були в ось таких «ігрових кімнатах».

Побродивши між столами і подивившись на «майже як в кіно» графіку ігор, я вже було вирішив йти, але дощ на вулиці на мою радість не припинився, а навіть навпаки — посилився.

Нічого не залишалося робити як підійти до поличці з дисками і з розумним виглядом почати крутити в руках коробочки з різнокольоровими обкладинками. «А хто тобі дозволив диски брати?» — негайно з’явився біля мене пацан років 16, всім своїм видом показуючи хто тут головний. «Я грати хочу!» — тицьнув я йому в руку першу-ліпшу коробку.

Сплативши що потрібно (зараз вже не пам’ятаю скільки) я отримав у своє розпорядження один із столиків з «апаратурою», стілець і джойстик. І тут почалися муки. До цього я грав лише на приставці «Сюбор» (може хто пам’ятає) і в основному в «Супермаріо» :). Джойстик PlayStation якось неправильно лежав у руках, тривимірна графіка давала надто багато свободи, Лара Крофт (так, це був Tomb Raider!) як п’яна натикалася на стіни, чомусь з дуру стрибала назад, ні з того ні з сього ставала, вибачте, раком. А ще дядько в капелюсі розповідав щось довго і по англійськи. Попросити когось допомогти, чи запитати про щось не дозволяла гордость. Хоча запитати було в кого. За моєю спиною зібралося кілька осоружних «малишнят», що на весь голос обговорювали мою «гру». Весь червоний від сорому і напружених спроб направити Лару на шлях істинний, я краєм вуха чув гучні заяви типу — «а в чому сенс цієї гри», «так ти не бачиш — чувак не січе» і завжди дуже дратівливе — «дай мені — я покажу».

Словом, тільки під кінець відведеного мені часу, я навчився більш-менш рівно вести фігурку дівчинки, повертати де потрібно і навіть лазити по стінах (хоча куди потрібно лізти я так тоді і не зрозумів).

Вийшов я з «салону» як в тумані. Тільки років через кілька я знову зустрівся з цією грою — вже на подарованій на день народження «Sega Dreamcast». Як з’ясувалося, та гра називалася «Tomb Raider 4» або «The Last Revelation». З часом з’явилися в мене й інші ігри серії, потім була «PlayStation 2» і дві перші ігри. Все йшло «на ура». Пройшовши майже всі, я на деякий час вгамувався…